Сам термін «заплановане старіння» (planned obsolescence) з’явився на початку ХХ століття і пов’язаний з індустріалізацією та масовим виробництвом. Уперше цю ідею почали активно застосовувати у 1920-х і 1930-х роках, коли компанії зрозуміли: якщо товар служить занадто довго, продажі нової продукції падають.
Спочатку це стосувалося лампочок і побутової техніки, а тепер подібна практика широко використовується в індустрії електроніки, де технології розвиваються надзвичайно швидко. Виробники навмисно роблять так, щоб старі моделі ставали менш зручними, створюючи у користувачів відчуття, що їм терміново потрібен новий гаджет.
Основні методи залишаються тими ж: швидко зношувані акумулятори, складні конструкції, ремонт яких обходиться надто дорого, а також програмні оновлення, що сповільнюють роботу старих пристроїв.
Найяскравіший приклад — скандал із навмисним уповільненням iPhone компанією Apple. Проте це лише найгучніший випадок. Інші виробники також створювали й створюють нові пристрої так, щоб через кілька років вони виглядали застарілими — чи то технічно, чи то морально, коли з’являється модель із трохи кращою камерою або дисплеєм.
У підсумку користувачі змушені обирати: миритися з повільним смартфоном або витрачати гроші на новий. У багатьох країнах уже намагаються боротися з цим — ухвалюють закони про право на ремонт, зобов’язують компанії довше підтримувати пристрої. Однак індустрія все ще залишається на боці запланованого старіння, адже воно приносить прибуток.